• A-
    A+
  • Людям із порушенням зору
  • Українською
  • Español
У Посольстві України в Аргентині відбулася презентація філософсько-пригодницької стрічки «Людина з табуретом»
Опубліковано 21 грудня 2019 року о 20:11

20 грудня 2019 року мали за честь приймати в нашому Посольстві представників незалежного вітчизняного кінематографу – режисера стрічки «Людина з табуретом» Ярослава Попова та менеджерку турів фільму Ірину Рязанцеву.

Перегляд цього відомого вже не тільки в Україні, але й далеко за її межами, документального фільму про неймовірні пригоди відомого українського мандрівника Леоніда Кантера провокує купу емоцій і відчуттів, подекуди досить суперечливих, але точно не залишить вас байдужим.

За словами українського режисера, оригінальний задум був створити фільм про неймовірну подорож друзів до Тихого океану, але війна на сході України та добровільна смерть головного героя внесли свої корективи. Відтак ми побачили сміливий, трагічний, але від того – не менш життєствердний байопік про Леоніда Кантера.

Варто зауважити, що наша зустріч з режисером Ярославом Поповим, як і перегляди, організовані його командою в Парагваї, аргентинській провінції Чако, а тепер і в Буенос-Айресі, не були презентацією фільму в класичному розумінні. Весь тур українських кінематографів до країн Америки став радше візитом близьких друзів головного героя, які приїхали, щоб пояснити глядачам, про що насправді цей фільм і чому він вийшов у них саме таким.

«Привіт! Мене звуть Леонід Кантер, і зараз я розкажу вам казочку, у яку майже неможливо повірити», – з цих слів розпочинається стрічка. А далі казочка звучить голосом Патагонії, молодшої доньки Леоніда, яку його дружина народила в цій подорожі, в Ушуаї, в таксі дорогою до лікарні.

«Був собі колись юнак-мандрівник. Майже весь світ обійшов він. Скрізь шукав він щастя, бо почув колись, що добре там, де нас немає. І бачив він зорі й місяць, що світили всюди різним сяйвом. І коли від побаченого назбиралося щастя повні-повні груди, він повернувся додому і створив із нього Країну Мрій. Бо поки мандрував, зрозумів, що добре там, де ми є. Його країна була така світла й добра. Це дуже роздратувало злого дракона. Дракон забажав зруйнувати Країну Мрій. Тоді господар вийшов з ним на битву. Довго тривала боротьба. Наш герой убив дракона, але той встиг обпалити його душу».

Ці слова також звучать у трейлері фільму, і на цьому можна було б поставити крапку, якби не трагічний фінал, який вибиває з колії: як людина, яка все життя доводила, що любов спроможна здолати будь-які перешкоди, могла добровільно піти, залишивши напівсиротами трьох дітей?

«Людина з табуретом» – це останній фільм із циклу про експедиції українського продюсера, кінорежисера, мандрівника та письменника Леоніда Кантера. У 2004 році він вигадав гру, суть якої полягала в тому, щоб віднести чотири табурети з київської кухні на береги чотирьох океанів. Зробити це з друзями, без грошей та спонсорів, але з камерами в руках і з піснями й виставами про любов та Україну.

І йому це вдалося: останній табурет Леонід Кантер встановив у 2010 році на березі Тихого океану в найпівденнішій точці Америки (мис Горн, Вогняна Земля, Чилі). Ця експедиція почалася в Торонто і тривала найдовше з усіх – 365 днів. Учасники експедиції працювали офіціантами, будівельниками та садівниками бананів, влаштовували безкоштовні концерти і частували усіх варениками, знайомилися з традиціями корінних американців і навіть знайшли на Карибських островах поселення найщасливіших у світі людей, після чого вирішили створити таке місце в Україні.

Крім українців, у проекті взяли участь представники Білорусі, Литви, Фінляндії, Франції. Деякі з учасників зізнавалися, що коли чули про мандрівку з табуретом, вважали це повним божевіллям, але звільнялися з роботи і вирішували будь-що приєднатися. Вони йшли різними шляхами, домовившись раз на кілька місяців зустрічатися у певних містах і влаштовувати там мистецькі міжкультурні фестивалі. Вони вважали себе скоморохами, яких не злякали стихії, відсутність грошей, загроза залишитися без даху над головою, загроза ув`язнення Кантера за фальшивим звинуваченням у крадіжці на початку подорожі, й навіть те, що всі навколо лякали їх загрозою смерті на Вогняній Землі. Дорогою вони розгубили усі свої табурети, тому до мису дістався лише один – маленький табурет Магдалени, старшої доньки Леоніда.

Дружина Кантера Діана поділилася, що за той рік вона ніби прожила 10 життів. І навіть коли дізналася, що вагітна вдруге, не повернулася в Україну, а продовжила збирати з Магдаленою казки народів Америки. Єдине – вона змінила рюкзак на валізу і в цілях безпеки не подорожувала Аргентиною.

Фільм про цю мандрівку почали монтувати лише через вісім років по її завершенні – навесні 2018-го. Бо спершу Леонід займався фестивалями на мистецькому хуторі «Обирок» в Чернігівській області – у власній Країні Мрій, де оселився з сім`єю. А після Революції Гідності пішов добровольцем на фронт, де згодом відзняв резонансні документальні стрічки «Добровольці Божої чоти» та «Міф».

За словами Ярослава Попова, війна докорінно змінила мандрівника, а посттравматичний синдром і накладання декількох особистих причин призвели до трагічного фіналу: у червні 2018 року Леонід Кантер добровільно і свідомо пішов із життя, записавши перед тим останнє відео, яке й стало ключовим у всій цій історії.

Водночас режисерові вдалося поєднати щастя мандрів і смуток, який залишився після того, що сталося з Леонідом, адже фільм «Людина з табуретом» побудований мозаїчно, де  переплетено все й одразу, і одне випливає з іншого. Ви від самого початку розумієте, чим усе скінчиться: неймовірні історії з подорожі друзів раптово перериваються короткими кадрами, де Леонід, вже зовсім іншим поглядом, сидячи самотньо в кімнаті, мовчки дивиться просто у камеру. Цим режисер наче щоразу нагадує слова Кантера про те, що «треба жити так, ніби це останній рік, чи останній місяць твого життя».

Фільм «Людина з табуретом» триває годину та 40 хвилин, але за ним стоїть близько 400 годин відеоматеріалів, знятих переважно самим Леонідом і його друзями.

Найсильніший і найгостріший момент усього фільму, настає після слів Леоніда Кантера про те, що його час вже добігає кінця, після чого він чесно зізнається в тому, про що жалкує найбільше. Далі є два ключові кадри, після яких стає зрозуміло, яким насправді був Кантер і яким було його останнє рішення: сильної чи слабкої людини. Момент, який може видатися у фільмі чи не найстрашнішим, є насправді дуже інтимним, адже у ньому Леонід намагався встигнути сказати рідним можливо найважливіші у житті слова.

«Через трагедію ми сприймаємо життя по-новому. Смерть має певний терапевтичний ефект очищення, після чого хочеться жити, любити і творити. Ми б хотіли, щоб головним із почуттів у глядачів була любов до своїх рідних, друзів, близьких людей, щоб ви приділяли їм увагу, підтримували їх», - відзначив Ярослав Попов.

Шановні друзі, дорога українсько громадо, хто ще не встиг цього зробити, ви зможете особисто поспілкуватися з режисером фільму «Людина з табуретом», побачити цю стрічку, оцінити її та зрозуміти, в ході перегляду, що відбудеться 22 грудня 2019 року о 15:00 год. у залі на території Кафедрального собору Покрови Пресвятої Богородиці Української греко-католицької церкви (Avenida Ramón L. Falcón 3960).

Outdated Browser
Для комфортної роботи в Мережі потрібен сучасний браузер. Тут можна знайти останні версії.
Outdated Browser
Цей сайт призначений для комп'ютерів, але
ви можете вільно користуватися ним.
67.15%
людей використовує
цей браузер
Google Chrome
Доступно для
  • Windows
  • Mac OS
  • Linux
9.6%
людей використовує
цей браузер
Mozilla Firefox
Доступно для
  • Windows
  • Mac OS
  • Linux
4.5%
людей використовує
цей браузер
Microsoft Edge
Доступно для
  • Windows
  • Mac OS
3.15%
людей використовує
цей браузер
Доступно для
  • Windows
  • Mac OS
  • Linux